Олежик і коробочки під зорями

Вечір у квартирі тихо шепоче. У вітальні лампа дає м'яке світло, на підлозі у коврика сидить двохрічний Олежик і грається. Поряд бігає його цуценя Тузик, радісно махає хвостиком. Раптом Олежик помічає маленьку коробочку. На ній крупними літерами написано: «Гаррі Поттер. Частина сьома — друга частина». Поруч стоїть велика коробка з наклейкою «іграшки для хлопчика п'яти років». Олежик не знає, кому все це належить.

Він тихенько піднімає коробочку двома долоньками й кличе Тузика. Цуценя весело гавкає і підстрибує. Двері на двір відкриті — прохолодне повітря приносить запах яблуневого дерева. Над двором ясніють зірки.

Олежик і Тузик ідуть стежкою за садом. Вони йдуть поміж низьких кущиків і квітників, Тузик нюхає фіалки, а Олежик притримує коробочку ближче до себе. Вони заглядають під стару дерев'яну лавку — там лежить маленька книжечка. Біля господарської скрині на ґрунті помітно ще кілька коробочок та книжечок. На них теж видно наклейки: «іграшки для хлопчика п'яти років».

Олежик дивиться на знайдені речі й на Тузика. Йому трохи сумно, бо хочеться забрати коробочку додому і покласти її у свою шафу. Але він згадує мамині слова, які часто чує: «Коли знайдеш чужу річ, треба сказати правду». Серденько в нього трошки калатає, і він робить важливе рішення.

Тузик приліг поруч і тихо зітхнув, ніби розуміючи. Олежик акуратно складає коробочки в обійми і повертається додому. Він пробігає по стежці, підходить до дверей і кличе:

— Мамо! Я знайшов коробочки!

Мама підходить швидко, присідає до Олежика і лагідно посміхається. Вона уважно оглядає знахідки і гладить хлопчика по голівці.

— Дуже добре, що ти сказав, — шепоче вона.

Разом мама, Олежик і Тузик несуть коробки до кімнати старшого брата. Брат піднімає одну коробку, усміхається і каже:

— О, мої іграшки! Дякую, Оленько.

Він гладить Тузика за вухом, мама міцно обіймає Олежика, і в цю мить в нього в грудях тепло.

Мама дає Олежикові маленьку печеньку. Тато виходить у двір і стає поруч; всі стоять під тихим зоряним небом. Тато показує пальцем на одну ясну зірку, мама тримає Олежика за руку, а Тузик тихо кладе голову на коліна хлопчика. Олежик їсть печеньку, посміхається і відчуває спокій. Очки стають важкими, і він засинає щасливий — бо сказав правду, допоміг і був поруч із тими, кого любить.