Уранці небо було світлим, але за хмаринкою ще ховався промінчик сонця. Їжачок прокинувся на м’якій траві біля нори і захотів знайти теплий промінчик, що проб’ється крізь хмарку над струмочком. Він взяв із собою улюбленого ведмежика Бубика і рушив до води, де вода тихенько шепоче камінцям. Там було тепло, мов у казці. Так він ішов, коли зустрів свого друга — зайчика Соню. Соня посміхнулася: «Привіт, Їжачку! Ідемо шукати промінчик разом?» — «Так!» відповів він. Разом вони пройшли вздовж берега, радісно посмоктуючи повітря, слухали шурхіт листя та дзюрчання струмка. Але раптом Їжачок помітив, що Бубик зник. «Де Бубик?» — запитав він із серцем у грудях. Соня оглянула довкола: під кущем блищала краплинка роси, та там була тільки росинка. «Може, він впав у траву?» — прошепотів зайчик. Вони обшукали листя, під стежиною й за камінцем. І раптом побачили — Бубик застряглий між кількома гілочками під кущем. «Ой, Бубик!» — зітхнув Їжачок, обережно витягуючи його. Вони обійняли друга і пообіцяли завжди берегти його. Повернувшись із небезпечного місця, вони продовжили шлях: промінчик сонця ховався за хмаркою, та вони мовили один одному добрі слова. На їхньому шляху трапилося маленьке випробування: місток з гілок над струмком. Він був трохи хиткий, але Соня першою зробила крок: «Я піду наступною», — сказала вона. Їжачок трохи злякався, але дружня підтримка допомогла йому зібратися: «Разом ми пройдемо!» Він повільно переступив на наступну гілку, тримаючись за Соню. Місток скрипнув, та вони дійшли до твердої землі. Переправа минула без пригод, і вода блиснула в сонці. Нарешті промінчик став ще яскравішим. Соня та Їжачок сіли на камінь біля води, дивилися, як світло торкається листя, як вода блищить, як по краплі роси повзуть повз них. І тоді вони згадали просту, але важливу річ: треба мити ручки. Підійшовши до краю струмка, вони занурили долоні в прохолодну воду й швидко помилили руки. «Ми — маленькі дослідники!» — здивовано сміялись вони один з одним. Коли ручки стали чисті, вони ділилися ягодами з рюкзака. Їжачок подякував промінчику сонця за тепло, Соню — за компанію, Бубика — за те, що знову знайшовся. Разом вони з’їли ягоди, а промінчик сонця лагідно світив їм у обличчя. Вони поверталися додому повільно: кожен крок був спокоєм і радістю. Наближалася ніч, але перед сном вони ще раз помили ручки й м’яко попрощалися з промінчиком сонця. Так закінчилась маленька пригода: світло, дружба і звичка мити ручки стали теплим щоденним правилом для двох маленьких друзів.
