Соня сиділа в м’якій траві біля мисочки з водою й поруч із дерев’яною хвірткою. Було тихо і тепло. Раптом зовсім поряд пролунав ніжний дзеленьк. Соня зупинила маленьке дихання і прислухалась.
Звідки іще той звук? — подумала вона. Серце курчатка билося трохи швидше, але очі були допитливі.
Вона повільно підійшла до мисочки. Ледве торкнулася лапкою води — вода тихо підняла кола і знову вляглася. Тиша. Соня нахилилася й заглянула всередину: нічого не плаває і не дзвенить.
Потім маленькі лапки ступили травою. Соня заглянула під квітковий горщик. Там була земля, сухі листочки й кілька корінців. Немає звуку. Курча приклало голівку до землі, вдихнуло запах сіна і ще раз прислухалось. Тихо.
Воно підійшло до дерев’яного порожка перед хвірткою і легенько постукало: тук-тук. Звук був глибший, не той, що чули раніше. Соня підняла голівку — дзеленьк лунає десь зовсім поруч, але невидимо.
— Мамо, що це за звук? — запитало Соня.
Мама підійшла неголосно. Вона була тепла й ніжна. Обережно взяла Соню за крильце й подивилась на мотузочку, що тримала невелику тканинну прищіпку. На мотузочці був акуратний вузлик.
— Почекай, — прошепотіла мама. — Я розв’яжу.
Вона ніжно розв’язала вузлик. Прищіпка висіла на мотузці, а на прищіпці було тоненьке металеве кільце. Мама лише доторкнулася до нього — і ледь чутний дзвінок пройшов над травою, мов промінчик світла.
Соня усміхнулася. Вона простягла лапку і торкнулась кільця. Дзвін ніжно заграв ще раз, і в грудях курчатка стало так тепло, наче сонце заглянуло до двору.
Мама погладила Соню по голівці. Вони сіли разом і ще трохи слухали, як маленьке кільце тихо повторює свій звук.
Коли вечір підкрадався до хати, мама підняла Соню і понесла в тепле приміщення. Помила їй лапки теплою водою, витерла рушником і міцно обійняла. Соня пригорнулась до мами й закрила очі. Дзвінчальце ще довго відлунювало в її снах, і серце спало тихо та впевнено.
