Аня сиділа на м’якому килимку біля відкритої коробки з іграшками. Перед нею лежали яскраві м’які кубики — червоні, сині, жовті, зелені. Вона взяла один кубик, потім другий і обережно поклала їх один на одного. Маленька вежа піднімалася все вище, і Аня тихо сміялася від радості.
Раптом вежа хитнулася і з глухим стуком упала. Кубики розсипалися по килимку, трошки покотившись під стіл. Аня швидко зібрала їх, розклала перед собою і знову почала будувати.
Другий раз вежа теж не витримала — похитнулася й упала. Аня задумалася, поклала долоньки під підборіддя і придивилася до кубиків. Вона взяла найбільший кубик і поставила його внизу, а менші поклала зверху, ніби маленьких охоронців. Будувала обережніше, робила паузи і дивилася, чи не хитнеться основа.
— Тато! — покликала вона тихо, коли вежа почала похитуватись.
Тато почув і зайшов у кімнату з усмішкою. Він присів поруч, подивився на кубики й підніс Топчика на долоню, а іншу долоню підставив під саму основу вежі. Рука була теплою й міцною. Тато допоміг покласти ще один кубик зверху, щоб усе було рівно.
— Червоний, — промовила Аня і поклала свій червоний кубик. — Синій, — сказав тато і додав синій. — Жовтий, — прошептала Аня і легенько поклала жовтий, ніби він був пухнастим пташеням.
Поблизу на краєчку килимка тихо сидів хом’ячок Топчик. Він дивився блискучими очима і легенько шмигав носиком, ніби радів разом із ними.
Аня зазирнула в коробку і витягла маленький дерев’яний будиночок. Обережно поставила його біля вежі, щоб у міста з кубиків був свій дім. Кімната була тепла, вікно ще тримало останнє світло дня.
Тато підніс Топчика на долоню, і вони всі разом ще раз подивилися на міцну яскраву вежу. Аня притисла долоню до свого серця, посміхнулася і тихо сказала: "Дякую". Вежа стояла, кубики сяяли, і в кімнаті панувало тихе щастя.
