Рано-вранці в нірці під кущем розплющило оченята маленьке їжаченя. Над ніркою шелестіла трава, а поруч стояла низька лавка в затишному садку. Звідти ледь долинали співи птахів і тихі кроки сусідів. Їжаченя заглянуло назовні й відчуло, що трохи соромиться.
Спочатку воно лише тихенько витягнуло лапку. Махнуло зовсім крихітно, ніби перевіряло, чи не страшно ще. Здалеку хтось помітив рух і усміхнувся. Тепло розлилося в маленькому серденьку, і їжаченяті захотілося спробувати ще.
Підійшовши до клумби з ромашками, воно нахилилося і пошепки промовило:
— Добрий ранок.
Жовта ромашка злегка хитнула пелюстком, ніби відповіла ніжною усмішкою. Голос у їжаченяти прозвучав зовсім не страшно, і це додало йому відваги.
Тихцем воно ступило до лавки. На ній сиділа крихітна пташка, розпушила пір'ячко й дивилася на світ допитливим оченятком. Їжаченя взяло повітря і тихо промовило:
— Привіт.
Пташка підскочила, розправила крильця і задзвеніла веселим щебетом. Їжаченяті стало тепло на душі, і воно посміхнулося своїми голчастими щічками.
Далі — газон. Там лежали кролик і котик: один заплющив очі, інший потягнувся і ледь-ледь ворухнув хвостиком. Їжаченя зупинилося трохи далі, зібралося з духом і вистояло тихо:
— Добрий ранок.
Кролик підняв вушка і лагідно посміхнувся, а котик м'яко махнув хвостом. Усі відповіли усмішками, і їжаченя відчуло, як у грудях розцвітає радість.
Воно підійшло ближче, кивнуло друзям і навіть трохи притрусило лапкою землю від задоволення. Сонячне проміння лагідно гріло листя, і садок став тихим і дружнім.
Коли їжаченя верталося до нірки, воно крокувало весело й упевнено. Мама вже чекала — тепло взяла його на свої лапки й міцно обійняла. Їжаченя притиснулося до неї і відчу́ло, що світ навкруги такий привітний.
Увечері в нірці було тихо. Маленьке серденько ще губилося в приємних спогадах про ранкові привітання. Воно заснуло з усмішкою на мордочці, знаючи, що говорити «привіт» — зовсім не страшно, а й дуже приємно.
