Зоряні слова Андрійка

У вечірній тиші мама сиділа біля ліжечка. Двохрічний Андрій притиснув до себе свого маленького ведмедика і шепотів знайомі рядки: «ніч така ясная…» Мамин голос відповів тихо, мов теплий плед: вона проспівала далі — «зорями світила слова». Це співалося, як колискова, і Андрій слухав, але ще хотів говорити й говорити.

Мама взяла його на коліна і підвела до вікна. Над садом ясніли три яскраві зірки. Вони сиділи поруч і дивилися в небо разом.

— Хочеш маленьку гру? — пошепки запитала мама. — Кожній зірці назвемо по одному слову. Тихо-тихо, щоб зірки почули тільки нас.

Андрій сумлінно торкнувся запотілого скла пальчиком і намалював коло. Він прошепотів перше слово: «мама». Мама пригорнула його міцніше і лагідно похвалила: — Молодець, Андрійко. Серце хлопчика стало битися тихіше.

Потім він прошепотів ще два слова: «тато» і «котик». Слова були прості й теплі, ніби маленькі подушки. Мама слухала, усміхалася і гладила його по ручці. Кожне шепотіння робило вечір м’якшим.

Повернувшись до ліжечка, вони побачили три улюблені іграшки: ведмедика, зайчика і пухнастого котика. Мама запропонувала покласти поруч із кожною іграшкою ще по одному слову — так, ніби вкладати слово спочити.

Андрій підбирав слова й шепотів їх голосніше, але все одно ніжно: «сон», «мрія», «тепло». Після кожного слова мама повільно накривала ковдрою одну іграшку. Рухи були спокійні й уважні, як коли ставлять чашку чаю на стіл, щоб ніхто не розхвилювався.

Коли остання іграшка була вкритa, мама притисла Андрійка до себе й ще раз тихо проспівала рядок: «ніч така ясная зорями світила слова». Голос лягав на подушку, на ковдру, на повітря в кімнаті.

Він повільно зітхнув, відчув тепло і безпеку. Слова стали м’якими ковдрами, а зірки — охоронцями спокою. Андрій зімкнув очі й усміхнувся уві сні.

Мама поцілувала його в лобик, тихенько поправила ковдру і вийшла, лишивши світло нічника. У кімнаті панував ніжний спокій — і слова, що вони разом зібрали, допомогли ночі стати ясною й тихою.