Оля прокинулася рано і ще лежала в ліжечку, ковтком сонця зігріта. На підлозі біля дверей вона помітила маленькі мокрі сліди — ніби хтось тихо пройшов увесь коридор. Оля підвелася, ступила босоніж і тихенько пішла за ними.
"Мамо?" — прошептала вона. Мама швидко прийшла на кухню й взяла Олю за руку. Разом вони ступали по слідах, що вели повз килимок і повз стару лавку. Сліди були маленькі, круглі, з крапочками землі по краях.
Повільно, щоб нікого не злякати, вони опинилися біля кошика під стіною. Там щось тихо сопіло. Оля присіла й заглянула всередину. У кошику лежало маленьке щеня зі світлою пухнастою шерстинкою. На його лапках була земля, і від неї робилися маленькі коричневі плями на підлозі. Щеня прикрило очі, але, почувши шепіт, підняло мордочку і лагідно лизнуло Олю в долоньку.
Оля розсміялася — у неї вийшов тихий дзвінкий сміх. Мама посміхнулась і пішла по рушник. Оля взяла зі своєї полиці м’якого зайчика і поклала його поруч із кошиком. Вона хотіла, щоби щеня мало знайому іграшку.
Мама обережно підняла щеня. Йому було трохи холодно й ніяково, тому воно злегка тремтіло. Оля міцно тримала рушник, а мама ніжно витирала лапки, забираючи землю. Вони працювали тихо, кожен рух був лагідний, щоб щеня не злякалося. Коли лапки стали чисті, щеня витерло мордочку і помахало хвостиком.
Потім мама поставила біля кошика маленьку мисочку з чистою водою. Щеня підійшло і робило маленькі обережні ковтки. Оля присіла на килимок поруч і поклала свою долоньку на спинку пухнастого друга.
Вони сідали разом — мама, Оля і щеня — і стало дуже тихо. Щеня згорнулося біля іграшки і повільно заснуло. Оля погладила його по голівці й прислухалась до рівного, ніжного дихання.
У кімнаті було тепло від сонця та щирих усмішок. Оля й мама сиділи мовчки, але в цьому мовчанні було багато добра. Сліди на підлозі закінчилися там, де було тепло й безпечно, і всі троє відчули, що вдома — добре і затишно.
