Рижик і червона рукавичка

На лузі пахло медом і свіжоскошеною травою. Рижик прогулювався з мамою біля пасіки: мама тримала повідець, а він уважно вдивлявся в кожну стежину й кожну квіточку. Поруч був дитячий майданчик — гойдалка, стара дерев’яна лавка і великий камінь, оброслий мохом.

На лавці щось яскраво червоне привертало увагу. Рижик підійшов, підняв носика і тихенько попискав — на дошці лежала маленька рукавичка, одна й без пари. Вона була пухнаста, зі зламаною ниткою на зап’ясті, ніби її хтось квапливо зняв і забув.

Мама погладила Рижика по голові й сказала, що треба знайти власника. Рижик добре запам’ятав колір і форму рукавички, після чого підбіг до дітей на майданчику і показав здобич. Діти зупинилися й почали згадувати: поруч бігала дівчинка з паперовою карткою‑скарбом, сміялася і шукала місця, позначені на картці.

«Вона мала картку з хрестиком біля гойдалки», — мовила дівчинка, а хлопчик додав: «Вона брала маленьку квіточку для свого скарбу». Діти сіли на траву і почали малювати просту карту: лавка, гойдалка, камінь, вулик на краю лугу. Рижик кружляв навколо і носом торкався місць — він показував, де земля була трохи зім’ята, а де лишилися тонкі сліди взуття.

Першим пунктом стала гойдалка. Діти заглянули під сидіння, оглянули ланцюги, проміряли кроки навколо. Рукавички там не було, але під гойдалкою лежала маленька квіточка, яку хтось, мабуть, зірвав для карткового скарбу. Рижик підняв її носом, і хвіст у нього загойдився з надією.

Потім пішли до великого каменю біля пасіки. Камінь був теплий від сонця, а навколо нього в росі виднілися тонкі відбитки ніжок. Рижик уважно обнюхував стежину і знайшов пару тонких слідів, що йшли в напрямку вуликів. Діти прошепотіли одне одному: «Ось вони». Вони зібралися і рушили слідом, ніби справжні шукачі скарбів.

На краю лугу стояли вулики. Над ними кружляла ластівка і сіла на дріт, голосно щебечучи — вона ніби вказувала шлях своїм співом. Біля вуликів гуділа купа бджіл, і пасічник працював з рамками, обережно переставляв вулики. Мама Рижика ласкаво порадила всім трохи почекати: «Давайте будемо тихі й терплячі, поки пан пасічник закінчить». Рижик сів поруч і навчався чекати: він підрівняв вуха, не скавулікав і не біг вперед.

Коли пасічник завершив роботу і бджоли заспокоїлися, ластівка ще раз щебетнула, ніби помахала крилами на знак, що можна йти далі. Сліди в росі вели до маленької хати біля пасіки. На землі були помітні сліди ручки, що тримала паперову картку, і маленькі сліди черевиків, що стрибали й поверталися.

Хатинка була проста: кругом квітники, підвіконня вкриті кольорами, на порозі сухі дрова. З вікна почулося жіноче: «Настуне, де ти?» У цю мить діти закричали радісно: «Ось вона! Рукавичка на лавці!» Через хвилину двері відчинилися й вибігла дівчинка. Вона кинулася до Рижика й ніжно пригорнула його. Песик з радістю затис очі — йому було тепло від цієї ласки.

«О, моя рукавичка!» — вигукнула Настуня й стала шукати другу пару. Побачивши, що рукавичка повернулася, вона усміхнулася та дякувала. Діти раділи разом, мама Настуні помахала їм рукою, а пасічник тихо промовив, що добре, коли всі допомагають один одному. Як подяку Настуня витягла з кишені маленьке медове печиво і протягнула його Рижикові. Він спочатку обнюхав печиво, потім обережно відкусив і задоволено помахав хвостом.

Вони стояли ще трохи на лузі: сонце ставало нижче, квіти схиляли головки на вечір, а діти говорили про те, як цікаво читати сліди і малювати карти. Мама Рижика похвалила його за терпіння, діти похвалили одне одного за карту, а Настуня міцно пригорнула свій рюкзачок зі скарбом, куди поклала й ручну картку.

Рижик і мама поверталися додому, а в повітрі лишався тихий голос ластівки. Кожен ніс у собі відчуття, що маленька пригода зробила їх трішки мудрішими: іноді достатньо уважно дивитися навколо, слухати і трохи потерпіти, аби знайти загублене і зустріти нових друзів.