Ранок на річці був тихим і м'яким. Сонце тільки-но піднімалося над водою, і мама покликала: «Підійдемо до берега, подивимося, що принесла вода». Ніна, їй було п'ять років, стрибала по піску в яскравому плащі, а Петрик, чотирирічний, тримав у руках довгу дерев'яну дошку, яку знайшли біля кромки. Дошка лежала, як маленький прилавок: на ній блищали гладкі камінці й кілька мушель, а вода шукала доріжки між піщинками.
«Зробимо музей», — прошепотіла Ніна, і Петрик усміхнувся, підстрибнувши. Вони поставили дошку на пісок, стали на коліна і уважно розставляли камінці. Мама дала в запасі папірці й фломастери — тато акуратно підписав маленькі таблички: «Сонце», «Рибка», «Листочок», «Гладесенький». Маленькі підказки стояли біля камінців, і музей ожив: біла мушля поруч із каменем, що нагадував місяць, і блискучий осколок, мов риб'ячий хвіст. Вітерець шепотів у гілках верби, річка тихо плескала.
Коли Петрик побіг до мами по ще один папірець, маленька хвиля підійшла непомічено. Вона доторкнулась до табличок, і чорнила розпливлися в піску — слова стали плямами, папірці втратили підписи.
Ніна змовкла і тримала в руках порожній клаптик, а Петрик підійшов і ніжно поклав їй руку на плече. Мама присіла поруч і лагідно сказала: «Не журіться, придумаємо, як зробити краще». Тато підвів очі й запропонував: «Перенесемо дошку трохи вище, під вербу, на дюну. Там хвилі не дістануть». Усі разом підняли дошку і перенесли музей на невелику піднесеність під розлогою вербою. Тут було прохолодніше, і вода вже не загрожувала їхнім речам.
«Папірці нам більше не допоможуть», — мовив тато. «Треба, щоб знаки не змивалися». Мама дістала з рюкзака баночку з фарбами й тонкий пензлик. «Намалюємо прості символи», — усміхнулась вона. Ніна вибрала маленьке солоне сонце — колечко зі промінчиками, Петрик хотів рибку, тато намалював листок, а мама — хвилю. Вони взяли плоскі гладенькі камінці й фарбували символи яскравими плямами: фарба лягала щільно, і знаки не боялися води.
Поки малювали, Петрик помітив на піску маленького рачка, що лежав на спинці. Він шурхотів ніжками, але не міг перевернутися. Ніна обережно підняла його на долоні. «Можна?» — запитала вона. Мама тихо пояснила: «Ми беремо лише те, що вже принесла вода. Живих тваринок не забираємо додому, але якщо хтось у біді — допоможемо». Діти обережно дмухнули, ніжно перевернули рачка і підсунули його до кромки води. Рачок швидко поповз у річку, і хлопці зітхнули з полегшенням.
«Ще одне правило», — додала мама. «Не рвемо рослин, не чіпаємо гнізд, не турбуємо мешканців берега». Вони домовилися брати лише гладкі камінці й мушлі, що вже лежать на піску.
Музей на дюні виглядав тепер як маленька виставка під вербою: кожен камінчик мав свій пофарбований знак. Ніна запропонувала гру: «Щодня шукатимемо камінчик з певним знаком. Хто знайде — розповість, що бачив: птаха, слід, або цікавий шматочок природи». Петрик додав: «І записуватимемо все в щоденник на дошці». Вони прикріпили маленький зошит і кілька олівців до дошки.
Щоранку діти приходили на берег — іноді самі, іноді з батьками — і шукали камінчики з сонцем, рибкою чи хвилею. Вони заглядали в траву на сліди лапок, рахували мушлі, шукали пір'ячко. Одного ранку підвернулась сусідська Соня. Вона так зраділа музею, що хотіла взяти камінчик із хвилею додому. Ніна лагідно пояснила: «Це музей — ми ділимося». Тато сказав: «Можемо разом зробити ще один камінчик для тебе». Соня усміхнулась, і діти намалювали новий символ — маленьку чайку. Вони поставили його поряд і записали: «Сьогодні бачили чайку на камені». Соня пообіцяла приходити щоранку.
Дні текли, і музей став місцем зустрічей. Сусіди приносили свої знахідки, діти малювали нові символи, а гра навчила дітей помічати: не важливо, хто що забере — важливо, що всі разом доглядають берег. Люди не залишали сміття, берег залишався чистим, і маленькі мешканці могли спокійно повертатися до свого дому. Чайка іноді прилітала, сідала на камінь і ніби приглядалася до виставки, а одноразовий гість — краб — пробіг повз дошку й швидко заховався у піску.
Коли над річкою заходило сонце, родина садилася біля музею, пили компот і розповідали одне одному, що бачили того дня. Ніна показувала запис у щоденнику: «Я знайшла камінчик з рибкою і бачила слід великого птаха», — а Петрик додавав: «Я допоміг рачку і малював чайку з Сонею». Верба тихо шелестіла, і дюна з музеєм виглядала як теплий острівець, де кожен камінчик має своє місце, а берег залишається домівкою для всіх.
