Марта й сцена з берести

Хмарне містечко лежало на пагорбах, що часто вкривалися легким серпанком. У невеликому подвір'ї біля соснового гаю жила п'ятирічна козуля Марта з мамою і татом. Вони любили разом співати, читати й іноді вигадувати маленькі вистави для сусідів. Марта мріяла розіграли для всіх свою версію казки «Колобок» — добру й просту, таку, щоб усі посміхнулися й згадали, як піклуватися про природу.

Поруч по корчах проживав бобреня Бублик. Він уміло пив і майстрував — клинці від пиляння лежали в його ящику, а під лапами завжди був чисто відгріблений щебінь. Коли Марта розповіла про виставу, Бублик широко посміхнувся і запропонував допомогти з декораціями.

— Зробимо просто, — сказала мама. — Короткі ролі, по дві репліки кожному, а в кінці скажемо ту приказку, що підказала твоя сестричка з п'ятого класу.

Тато приніс старі дошки, мама — фарби і мотузку, а Марта поводила олівцем по листку, вигадуючи смішні слова для колобка, який котиться і завжди зустрічає нових друзів у лісі.

На першій репетиції на пагорбі зібралися кілька сусідів. Діти пробували свої ролі, тато тримав табличку з домальованим лісом, а Бублик показував, як прикріпити декорації. Раптом піднявся вітер. Тонкі паперові квіти й записки, що слугували частиною сцени, зірвалися й полетіли по траві. Декорації пом'ялися, деякі загубилися серед кущів.

Марта стискала руками листок зі своїми репліками й відчула невеликий страх. Вона не хотіла нищити живі рослини, але й виставу треба було показати.

Бублик присів біля неї, послухав свист вітру й запропонував план:

— Не будемо зрізати живі квіти. Пошукаємо те, що вже впало: гілки, старі дошки. Я покажу, як зробити міцну опору, а ти будеш вимірювати — ти вмієш добре рахувати.

Вони пішли до краю гаю й збирали матеріали. Знайшли товсті впалі гілки, половинки дощок від старої лавки й кілька мотузок. Бублик навчав Марту вимірювати довжини, тримати пилку обережно і шліфувати краї, щоб ніхто не порізався. Марта акуратно терла наждачним папером краї дошки й зв'язувала ніжки сцени мотузкою — все так, щоб нічого не впиралося в живі корені.

Костюми робили з того, що вже було вдома. Мама розклала старі клапті тканини, а Марта принесла з скрині пресовані листочки й сухі трави. Вони прикрашали костюми кольоровим папером та прикріплювали листки клеєм і ниткою, не зрізаючи свіжих квітів. Діти приміряли костюми й прикріплювали шнури так, щоб нічого не злетіло від вітру.

Ще треба було надіслати запрошення їжачкові Грицю, що мешкав на іншому кінці містечка. Бублик показав Марти шматок берести, який впав під березою після вітру. Він пояснив, що бересту не рвуть з живих дерев — беруть тільки те, що впало.

Марта виміряла берестяну смужку, скрутила її в трубочку і обережно закріпила краї. Вони поклали у берестяну трубочку маленький листочок із намальованою сценою й словом: «Приходь!», а кінець запечатали краплею воску від старої свічки, щоб лист не намок під час шляху.

Запрошення поклали в поштову скриньку біля крамниці й бачили, як листоноша забирає пошту. Тепло на душі зробилося у Марти: все відбувається, як треба, дбайливо й обережно.

У день вистави туман піднявся над пагорбом, а вітер лише інколи здирав легкі хмаринки. Сцена з впалих гілок стояла міцно: мотузки прикріпили її до землі, а друзі тримали запасні зв'язки. Декорації не поривало, костюми сиділи щільно, а Марта відчувала, що радість у грудях тепліша від серванку ранкової осені.

Вистава вийшла щира і смішна. Колобок котився, зустрічав зайчика, вовчика й лисичку — усі промовляли свої репліки по черзі. Наприкінці Марта промовила ту просту й мудру фразу, що порадила сестричка з п'ятого класу, і вся команда сказала з нею: «Дбай про землю — вона віддячує теплом і красою». Сусіди плескали, засміялися і підспівували, коли тато заспівав маленьку пісеньку.

Після вистави всі разом зібрали сцени, прибрали стрічки й клапті паперу, повернули дошки на місце. Перед тим як піти, Марта з мамою, татом і Бубликом посадили кілька маленьких саджанців у тому місці, де стояла стара лавка. Це було їхнє «дякую» природі.

Незабаром прийшов і Гриць із березовим букетиком сухих трав — він знайшов берестяну трубочку і привіз теплий привіт. Усі заспівали ще раз свою пісеньку і стояли довго на пагорбі, ніби не хотіли розлучатися з тим теплим днем.

Коли ввечері Марта лягла в ліжко, вона тихо посміхнулася й подумала про нові репліки й сухі квіти для наступного виступу. Пораховані мотузки, пофарбовані дошки і берестяна трубочка залишилися зігрівати їй серце — нагадування, що вистава може бути і веселою, і дбайливою до природи.