Уранці було тепло. М’ячик-стрибунець прокинувся, розігнув плечі і посміхнувся. Пташки співали, трава шурхотіла під його лапками. Біля великого гриба світилася прохолода та м’яка тінь. «Потрібно вмивати личко», — прошепотів він. Він підкотився під гриб, сів на м’якому моху й доторкнувся крапель роси. Холодні краплі освіжили його обличчя, і він посміхнувся ще ширше. Він відчув чистоту на шкірі, як після дощу.
Зайчик Пухлик підійшов ближче. «Хочеш допомогти вмиватися?» — запитав він. Білочка Горішка розклала на моху листочок, мов рушничок. Черепаха Повільниця підсунула маленьку гілочку, щоб витирати. Разом вони лили на його обличчя прохолодну воду з крапель, м’яко протирали лоб і щоки, сміялися і говорили про пригоди. М’ячик відчував, як кожна краплина дарує радість, як вода нехай шумить, як маленьке дзеркало під грибом відображає його усмішку.
Після вмивання він дивився в калюжку під грибом. Очі стали блискучими, ніс — пухнастим, щоки — рум’яними. «Я чистий!» — радісно сказав він. Друзі захихикали і підморгнули. «Ти виглядаєш сонечком», — сказала Горішка. «Так тримати!» — додав Пухлик. Вони розповідали короткі історії про свої пригоди, сміялись і гладили один одного по голові. М’ячик відчував, що радість тепер у серці світить, як промінь після дощу.
Коли вони дійшли до кухні під деревом, там варилася тепла каша. На столі стояв мед і ягоди. Аромат був ніжний, злегка солодкий. Хтось промовив: «Ходімо сісти». М’ячик взяв ложку і з радістю відпив першу ковтку. Каша була тепла й густенька, по ній тягнувся солодкий димок запаху молока. Він відчував тепло в животі й силу в руках, наче палаючі пальчики на вогнику. Смак збирав ниточку снаги для кожного стрибка. «Каша дає силу для стрибків», — сказав він собі. «Без каші не буде енергії для пригод». Друзі підсміхнулися, й вони разом смакували життя: їжа, друзі, і тепла казка під грибом.
