Ранок у лісі був особливо ніжний. Травичка ще блищала від роси, а ранкове сонце лагідно торкалося верхівок дерев. Мама-зайчиха складала в кошик соковиту зелень і кілька білих квіточок, тато-зайчик поправляв шарфик і підтягував кошик на плечі, а маленьке зайченятко Пухлик стрибало стежкою і радісно оглядало все навколо.
— Яка гарна погода для прогулянки, — прошепотів тато, пригорнувши Пухлика до себе. — Знайдемо найсоковитішу траву і найяскравіші квіти.
Пухлик підскакував через корінці, заглядав під кущі і весело вигукував: — Дивіться, тут квітка! А тут листочок! — Його великі вушка дрібно тріпотіли від радості.
Коли сімейка дійшла до густого куща з м’якими зеленими листками, то почула тихий шепіт і легкий кашель. Біля стежки сидів їжачок: одна його лапка була заплутана в дрібних гілочках, а мішечок з горішками лежав недалеко. Маленький їжачок знервовано шмигав носиком і не міг звільнитися.
— Ой, — прошептав Пухлик і присів поближче. — Ти хто? Чому ти тут сам?
Їжачок підвів очі. Краплинки роси блищали на його колючках, а мордочка була трохи бліда.
— Я Іванко, — тихо відповів він. — Я збирав горішки і заплутав лапку в гілочках. Не можу дістатися до мішечка, а боюся ще більше заплутатися.
Мама-зайчиха ніжно нахилилася і почала обережно розплутувати налиплі гілочки. Тато взявся за товстіший кінець вузлика, щоб полегшити роботу, а Пухлик своїми маленькими лапками підсовував листочки, щоб мамі було зручніше. Вони розв’язували вузлик потрохи, говорили заспокійливі слова і сміялися тихо, щоб не лякати гостя.
Та раптом небо затягнулося сірими хмаринками. Здалеку пролунав тихий грюк — і почався теплий весняний дощик. Спочатку краплини стукали по листю, а потім злива стала інтенсивнішою. Стежка швидко намокла і під ногами стала слизькою. Малий струмочок, що звично ледве помітно пробігав камінчиками, розлився й став ширшим.
— Хмм, повертатися тим самим шляхом буде важко, — сказав тато. — Стежка ковзає, а Іванкові переходити воду не зручно.
Їжачок струснув колючками і стривожено подивився на блискучий струмок.
— Треба зробити місток, — вигукнув Пухлик. — Ми ж не залишимо друга тут!
У відповідь на це з дерева гілкою шурхнула білочка і весело підстрибує ближче. Вона тримала в зубках витончену, але міцну гілочку.
— Візьміть мою гілочку, — пропонувала білочка. — Вона легка і добра на місток. Я допоможу покласти її.
Тато-зайчик поклав гілочку поперек струмка, перевірив її міцність, притиснув лапкою, щоб не зрушилася. Мама міцно тримала Іванка, щоб він не впав назад у воду. Пухлик першим обережно ступив по гілочці — вона трохи похитнулася, але витримала. Він простяг лапку і тихо сказав:
— Я піду першим, потім ти, Іванку. Я підтримаю.
Їжачок з хвилину розгублено дивився, а потім зібрався. Крок за кроком вони перейшли через струмок: Пухлик йшов першим, тато й мама були поруч, білочка спостерігала з гілки. Краплини дощу тихо співали по листю, гілочка ледве похитувалася під лапками, і серце Пухлика калатало від хвилювання — але це було приємне хвилювання, бо всі разом робили добру справу.
Опинившись на сухому березі, мама подивилася на Іванкову лапку.
— Нічого серйозного, та трохи подряпана, — сказала вона лагідно. — Сядь біля нас, ми промиємо й обережно витремо.
Тато дістав з кошика теплу ганчірку і склянку води, мама занесла невеликий рушничок і підсолоджений морквяний відвар. Пухлик ніжно витер лапку їжачка, білочка принесла листочок подорожника, якщо потрібно буде прикласти. Коли лапка стала чиста й суха, Іванко зітхнув і посміхнувся.
— Дякую вам дуже, — прошептав він. — Я зовсім не знав, як звільнитися. Ви врятували не тільки лапку, а й мій день.
Пухлик погладив Іванка по голівці і відчув, як у грудях розлилося тепле відчуття: радість від того, що маленька допомога може зробити когось щасливим.
Після теплої чашки морквяного відвару та кількох медових пиріжків Іванко вирішив попрямувати до своєї нірки. Мама дала йому кілька горішків у мішечок, тато показав дорогу, а білочка проводжала до повороту. Пухлик помахав лапкою на прощання.
Коли зайча родина поверталася додому, стежка пахла вологим листям і свіжою землею. Сонце вийшло з-за хмар і посипало траву блискучими краплинками, наче намистом.
— Сьогодні в нас був добрий день, — тихо промовила мама-зайчиха, обіймаючи Пухлика. — Ми знайшли нового друга й допомогли сусідці білочці.
Пухлик притисся до мами й усміхнувся. Він вже мріяв про завтрашні прогулянки, нові квіти й, можливо, ще чимало маленьких добрих справ. Ліс тихо дихав навколо, і все було спокійно, тепло й по-домашньому добре.
