Посеред двору під розлогою яблунею стояла стара дерев’яна лавка. На ній лежала пофарбована в блакитний колір коробка для листів, а поруч — двері сусідів з горщиками, у яких цвіли різнокольорові квіти. На підвіконні сиділа кішка Муся й поважно дивилася на двір, а на паркані стрибав маленький горобчик і щось весело щебетав.
Софійці було п’ять років. Вона дуже любила малювати і часто приносила на лавку свої листівки. Одного ранку сюди принесли цілу купу весняних привітань: сердечка й сонечка, букетики, смайлики й ніжні вітання. Діти сиділи навколо й сміялися, але незабаром помітили проблему — листівки плуталися.
— Хто намалював це сердечко? — питала одна дівчинка. — А кому має дістатися синя квітка?
Тимко, друг Софійки, схлипнув і показав на свій розгублений пакунок: «Я хотів віддати малюнок діду, але випадково віддав пані Олені. Вона була рада, але ми хвилюємось, що не всім вручити правильно.»
Софійка задумалася. «А давайте зробимо мітки з природи, — запропонувала вона. — Кожному горщику на дверях — своя позначка: листочок для бабусі, маленький жолудик — для дідуся, синя пелюстка — для пані Олени. Наклеїмо такі значки на конверти й ніхто не помилиться.»
Ідея всім сподобалася. Мама Софійки принесла клей, ножиці й коробку з кольоровим папером. Діти під вигуки «пішли збирати!» рушили під яблуню. Муся йшла попереду, ледь торкаючись трави, а горобчик стрибав по паркану і виглядав, хто повертається.
Під яблунею вони у спокійному темпі зібрали листочки найрізніших форм, маленькі жолудики й пелюстки, що впали з горщиків. Хтось знайшов листочок із плямочкою, хтось — особливо синю пелюстку, яка так і просилася стати значком. Діти поверталися на лавку з сумками повними дрібних природних скарбів.
На лавці розгорнувся справжній майстер-клас. Мама допомагала наносити клей, а діти акуратно приклеювали листочки й пелюстки на круглі стікери з паперу. Софійка підписувала кожну мітку: «Для бабусі — листок», «Діду — жолудик», «Пані Олені — синя пелюстка». Вони сміялися, коли пелюстка трохи ковзнула, і лагідно поправляли її пальчиком.
Коли стікери висохли, діти розклали листівки на лавці й почали сортувати. Тимко уважно підбирав конверти під потрібні значки, Софійка акуратно класифікувала їх у стопки, а Муся іноді зазирала у коробку й легенько торкалася лапкою конверта, ніби перевіряла, чи все на місці.
Потім усі рушили розносити пошту. Вони йшли маленькими маршрутами, підходили до дверей, лагідно стукали і вручали свої пакуночки. Бабуся з однієї квартири зраділа листочку й повісила його на ручку дверей так, щоб всі прохожі бачили. Пані Олена знайшла для своєї синьої пелюстки місце у горщику, а дідусь похвалив малюків за акуратність і поставив поруч невеличку баночку з насінням для пташок.
Та одного разу сталася невелика пригода: одна з листівок з яскравою жовтою усмішкою здулася й застрягла глибоко в кущі фіалок. Вітер підняв гілку, і папір опинився так, що дістати його було важко, а тягнути прямо могло пошкодити ніжні квіти.
Софійка і Тимко підійшли дуже обережно. «Не будемо тягнути за гілки, — прошептала Софійка. — Ми пройдемо під низькою гілкою і дістанемо її щадно.» Вони зігнулися, зробили маленький прохід під яблуневою гілкою, уважно ступаючи, щоб не прим'яти фіалки. Тимко простяг руку і, ледве торкнувшись, витягнув листівку. Вона була трохи пом’ята, але усмішка на ній сяяла так само яскраво.
Діти підвели її як скарб і понесли далі. Кожна знайдена й передана листівка викликала тиху радість у сусідів: хтось підсміхався, хтось обіймався, хтось хвалив малюнок у вікні. Двір став схожий на вітряну картинну галерею: сердечка, сонечка й кольорові квітки свисіли на ручках дверей і вікнах.
Повернувшись на лавку, Софійка підняла маленький дзвіночок, який лежав у коробці для листів, і ніжно подзвонила. Дзвінок пролунів тонко й весело. Муся поморгала, горобчик підстрибнув на паркан, а діти притислися одне до одного й посміхалися.
Відтоді дворова пошта працювала щодня: діти приносили нові малюнки, клеїли природні стікери й обходили маршрутами свій маленький район. Сусіди з радістю вішали дитячі привітання, а двір наповнився теплом і голосним сміхом. Ввечері, уклавшись у ліжко, Софійка думала про день і відчувала спокій: у дворі було безпечно, поруч муркотіла Муся, а ранковий горобчик уже ніби готувався до наступного листування. Дворова пошта зробила їхній двір трохи ближчим — і кожна листівка стала маленьким світлом на чужих дверях.
