Сяна і теплий басейн

Вечір м’яко опускався на парк. У кущах тихо шелестіло листя, а над стежкою вже займалися перші зорі. Поруч із високими липами стояла маленька космічна станція — не справжня, звісно, а схожа на білу круглу хатинку з віконцями, що світилися жовтим світлом. Туди збиралися діти, щоб послухати казку, посидіти поруч із батьками й просто побути разом.

Сяна прийшла туди з мамою й татом. Вона несла в дзьобику маленьку серветку з вишитою зірочкою й дуже хотіла швидше сісти на м’який плед біля станції. Та біля дверей її зустріла мудра сова Верба. Вона сиділа на лавочці, тримала в лапках книжку з великими малюнками й обережно перегортала сторінки, ніби торкалася тонких пір’їн.

— Подивіться, — сказала Верба дітям. — Казку можна не тільки слухати. Її ще можна розглядати, як зоряне небо.

Сяна піднялася навшпиньки. На сторінках були великі яскраві малюнки: річка, човник, кущі калини, круглий місяць і сміливий хлопчик на березі. Совеняті так сподобалося, що воно на мить забуло і про плед, і про вечір. Але тут із-за станції долинуло тихе пхинькання.

То молодші діти стояли біля маленького теплого басейну. Вода в ньому була чиста й спокійна, а над поверхнею піднімався легкий пар. Проте вечірній вітер торкнувся мокрої плитки, і комусь вода видалася надто холодною. Діти зупинилися, переступали з лапки на лапку й не наважувалися зайти.

— Мені лячно, — прошепотіла маленька білочка Оля.

— А раптом вода кусається? — додав кролик Марко.

Сяна зиркнула на Вербу. Сова спокійно кивнула.

— Спробуємо разом, — сказала вона. — Спершу тільки торкнемося води лапкою. Потім порахуємо бульбашки. А тоді подивимося, чи захочемо зайти ще трохи.

Сяна першою підійшла до краю басейну. Вона несміливо простягла лапку й торкнулася води кінчиками пальців. Вода виявилася зовсім не страшною. Навпаки — теплою, м’якою, ніби сонячна ковдра.

— Тепла! — здивувалося совеня. — Справді тепла!

Верба всміхнулася.

— А тепер рахуймо бульбашки.

Сяна нахилилася ближче. На воді спливла одна бульбашка, потім друга, потім ще три. Діти почали рахувати разом: раз, два, три, чотири. Коли хтось збивався, інші тихенько підказували. І від цього страх танув, мов останній шматочок льоду на сонці.

Тоді Верба легенько плеснула лапкою по воді. Розсипалися дрібні краплі, і вони заблищали в світлі ліхтарика, як маленькі зірочки.

— Ой, дивіться! — засміялася Сяна. — Наче не вода, а небо впало до басейну!

Білочка Оля теж засміялася. Кролик Марко обережно ступив ближче. Ще мить — і він уже сміливо торкнувся води. За ним підійшли інші малюки. Вони по черзі плескали лапками, пускали бульбашки й дивилися, як краплі скачуть по поверхні.

— Раз! — рахувала Верба.

— Два! — підхоплювала Сяна.

— Три! — додавали діти хором.

А потім сталося найголовніше: один за одним вони ступили у воду. Не всі одразу, а дуже обережно, тримаючись за край і за м’які лапки друзів. Ніхто вже не хмурився. Ніхто не відступав назад. І від цього в басейні стало ще тепліше, хоч вітер за станцією й далі шарудів листям.

Сяна не підстрибувала від радості й не кричала дуже голосно. Вона просто дивилася на малюків, на їхні усмішки, на воду з дрібними срібними краплинами й відчувала, що їй добре. Добре від того, що комусь стало не страшно. Добре від того, що теплий вечір почався з маленьких кроків.

Коли діти висохли м’якими рушниками, мама поклала на плед круглу подушку, а тато приніс чашки з теплим напоєм для дорослих. Сяна сіла поруч із Вербою. Книжка з великими малюнками лежала в совиних лапках, і сторінки тихо шелестіли на вітрі.

— А тепер казка, — мовила Верба.

Діти притихли. Ліхтарики над станцією засвітилися ясніше, ніби й їм хотілося слухати. Сяна зручно вмостилася на пледі, притиснула до себе серветку із зірочкою й подивилася в небо. Там мерехтіли зорі — такі самі уважні, як малюнки в книжці.

І поки над парком лунала тиха казка, а вода в басейні спокійно блищала вдалині, усі відчували: цей вечір став особливим завдяки дружбі, теплій воді, лагідним словам і маленьким радощам, які так приємно помічати разом.