Ранок пахнув травою й теплим чаєм. П'ятирічна Майя тримала мамину руку і стрибала по стежці до бабусиної хати. За парканом невеличкого подвір'я починався гай: високі дуби, зелені кущі й під них затишні місця для сімейних прогулянок.
Бабуся чекала на ґанку з потертою дерев'яною коробочкою на колінах. Коробочка була повна книжок і паперових ляльок — з ними завжди відбувалися найкращі ігри. «Сьогодні влаштуємо казку маленьку», — всміхнулась бабуся, діставши з-під тканини червоний сценарій. На ньому великими буквенями писало: «казка про вампіра Вітька», але було видно, що це жартівлива історія, без нічого страшного. Біля сценарію лежав маленький список із назвами наступних вистав — ідеї на майбутні вечори.
Вони розклали плед під товстим дубом. Трава ще зберігала росу, і шерстяний плед швидко вбирав вологу. Майя акуратно розклала ляльок і розплющила сценарій, мама приготувала кошик із печивом. Раптом подув сильніший вітер: гілки дуба загойдалися, паперові фігурки злетіли в різні боки, а сторінки сценарію піднялися і закружляли.
— Ой! — вигукнула Майя. — Наше шоу здує!
Бабуся посміхнулась спокійно й сказала: «Не журися. У нас є час, і ми знаємо, як полагодити». Мама принесла мотузочку, бабуся — товсту голку з ниткою, а Майя пішла шукати навколо найбільші плоскі листки.
Першим ділом вони виклали підкладку: важкі сухі листки в ряд, притиснуті шишками. Мама пояснила, що листки піднімуть плед від мокрої землі, а шишки не дадуть йому порухнутися. Майя обережно викладала листя, примовляючи, ніби складає ліжко для ляльок. Плед трохи підсох, і тепер місце виглядало затишніше.
Далі бабуся й Майя сіли робити ляльок більш стійкими: вони скріпили папір навколо тонких дерев'яних паличок і підклеїли краєчки. Бабуся показала, як загорнути краєчок папірця так, щоб лялька міцно трималася на паличці й її можна було рухати. Потім бабуся поклала велику розкриту книжку на гладкий камінь — так сторінки стали важкими й служили маленькою сценою. Ляльки вставлялися між сторінками, і вітер уже не міг їх легко здути.
Потім усі разом вигадали звуки. У гайку знайшлися підручні інструменти: шишка, яку можна було притопнути для гучного «туп», бляшанка для дзвінкого «дзинь», невеличка гілочка для шурхоту кроків. Майя з захопленням топнула шишкою — вийшов глибокий звук, бляшанка заграла тихо-звуко, а маленька гілочка шурхотіла як кроки по підлозі. Кожен звук був простий, але живий.
Репетиція була смішною й ніжною. Майя вивчала слова так, щоб їх було чути навіть при вітрі, а мама підказувала інтонації: «тихо, але виразно». Вони розподілили ролі: Майя була ведучою й грала Вітька, бабуся — оповідачем, мама робила звукові ефекти і підганяла декорації. Кілька разів вони сміялися через незграбні рухи ляльок і через те, як Вітько загубив свій плащ у найневідповідніший момент.
Коли вітер трохи вщух, Майя взяла свою ляльку і почала виставу. Вітько в її виконанні зовсім не лякав, це був кумедний пустун, який більше любив читати книжки, ніж лякати. У виставі він загубив плащ і просив допомоги в друзів: горобчика та білочки. Горобчик щебетав у відповідь, білочка підносила горішки в знак подяки — усе було лагідно й смішно. Майя робила паузи в потрібних місцях, вимовляла слова ніжно, так що навіть листочки на дубі ніби прислухалися.
До них підійшли мешканці гаю: справжній горобчик сів на край книжки, а білочка заглянула з гілки. Їхні тихі звуки стали частиною вистави. Хтось міг би здивуватися слову «вампір», але тут воно звучало по-доброму: Вітько боявся темряви, бо в темряві йому хотілося, щоб йому читали історії, а не щоб його лякали. Всі сміялися й аплодували тихими долоньками.
Після вистави бабуся розгорнула список казок братів Грімм і голосно прочитала кілька назв. Вони разом вибирали, яку казку покажуть наступного разу: ідеї переходили від однієї до іншої, і кожен додавав своє бажання.
Сонце випростало промінці, вітер остаточно вщух, і плед швидко висох. Мама розклала печиво на паперовому рушникові, бабуся натягла ковпачок на ручку і підписала коробочку: «казка маленька». Майя обережно вкладала ляльок усередину, ніби вкладала друзів спати.
Вони повільно пішли додому, тримаючись за руки. У коробці тепер жила їхня невеличка сцена — готова до кожної нової прогулянки. А в гаю залишився тихий шурхіт листя, як би шепнув: «до зустрічі у наступній казці маленькій».
