На лавці під густим кущем смородини стояла пофарбована дерев'яна скринька. Марта, пʼятирічна дівчинка з косичками, назвала її просто — пошта. У цю скриньку діти кидали свої листівки й малюнки: хтось домалював яскраве сонце, хтось — маленький грибок, хтось — синю хвилю. За хвірткою виднілися двері сусідів: у тітки Ірини на підвіконні лежала котяча іграшка, в дідуся біля дверей стояв велосипед, а в бабусі красувалась калина у горщику.
Спочатку все здавалося веселим: листи сипались як сипучі квіти, і кожен приносив щось нове. Але незабаром зʼясувалося, що малюнки плутаються. Хлопчикові з велосипедом принесли листівку з печивом, бо він намалював круг, а бабусю, яка завжди саджає калину, привітала хвиля. Одного разу кіт Муся знайшов під подушкою серйозний лист для тітки Ірини і почав тертися об нього, ніби хотів допомогти розібратися.
Марта помітила плутанину і засумувала: листи не доходили до тих, кому їх писали. Вона сіла на лавку й довго дивилася на скриньку. — Пошта має працювати правильно, — промовила сама до себе.
Наступного дня Марта пішла двором з мамою. Вони повільно йшли повз двері й горщики, показували одне одному знайомі деталі. Марта уважно розглядала, як у кого на ганку стоять квіти, які у когось горщики, де лежить котяча іграшка.
— Попросимо поради у бабусі, що живе на східному боці двору, — запропонувала мама. Бабуся сиділа на ганку, прасувала рушник і посміхалася, коли Марта розповіла про плутанину.
— Якщо листи губляться, — сказала бабуся лагідно, — зроби для кожних дверей свій простий знак. Людям легше запамʼятати кольори й фігури. Наприклад, червоне коло для мене, бо у мене калина, зелений листок для горщика з кропивою, синя хвиля для котячої іграшки, а жовта зірочка для велосипеда.
Ідея припала Марточці до душі. Вона повернулася до лавки й покликала друзів: Петрика, Соню і Вітю. — Зробимо наліпки! — вигукнула вона, і всі одразу взялися до роботи. Діти розклали фарби, кольоровий папір, клейкі аркуші й ножиці. Кожен вибрав свій колір і фігуру для певних дверей: Марта малювала рівні червоні кола, Петрик вирізав жовті зірочки, Соня обережно вирізала зелені листочки, а Вітя розмалював сині хвилі.
Потім вони приклеїли по одній наліпці на кожний конверт і ще кілька — на саму скриньку. Але швидко стало зрозуміло, що листів занадто багато, щоб просто класти їх купою. Тоді діти вирішили всередині поштової скриньки зробити секції. Вони взяли старі картонні коробки, пофарбували їх у ті самі кольори й розклали як відділення: червоне, зелене, синє й жовте. Соня намалювала прості значки на кожній секції, щоб навіть той, хто ще не вміє читати, розумів, куди покласти лист.
Наступного ранку прийшов Рекс — великий добрий пес сусідів. Він клацнув хвостом і наче сказав: «Я знаю, як тут ходити». Рекс добре знав стежки двору й проводив дітей найзручнішим шляхом: не там, де калюжі, а там, де трава підстрижена.
Діти у два ряди несли скриньку з листами. Вони брали листівку з червоної секції, йшли до бабусиних дверей, ніжно підсовували її під щілину й тихенько відходили, щоб не турбувати. Рекс ішов попереду і підказував дорогу, інколи весело підскочуючи, щоб привернути увагу. Коли підходили до тітки Ірини, Муся, сірий кіт, лежав на підвіконні і тихо мурчав, але більше не плутався з листами.
Поступово все стало як по нотах. Сусіди сміялися, виходили до хвіртки й дякували. — Яка старанна пошта! — казала тітка Ірина, а дідусь махав капелюшком. Бабуся принесла печиво в тарілці з квітами й поставила його на лавку, щоб діти перекусили після роботи.
Згодом у дворі утвердився звичай: після обіду діти збиралися біля скриньки, складали листи за кольорами, приклеювали наліпки й класифікували їх у секції. Потім, іноді під проводом Рекса, вони разом розносили листи по домівках, бережно підсовували конверти під щілини й поверталися з усмішками.
Марта дивилася на те, як з безладу виросла впевнена та добра система. Їй було тепло на серці: кожен знав свій колір, кожен виконував свою маленьку роль. Кіт Муся іноді муркотів голосніше, ніби теж підтверджував порядок, а бабуся частіше ставила на лавці тарілку з печивом — на щастя для всіх. І коли вечірнім світлом двір заповнювався голосами дітей, тихим гавкотом Рекса й шурхотом листів, було ясно: маленька поштова справа працює, бо тут навчилися допомагати один одному.
