Ранок над кам’янистою бухтою був прозорий і свіжий. Маленька видра Тома йшла між мамою й татом, тримаючи в лапках кошичок. Повітря пахло морем і травою, а сонце тільки-но заглядало за хвилі. Тома обережно підбирала гладкі камінці — один сірий, мов місяць, інший рожевий, як перший промінчик світла. Вона шукала також мушлі з перламутровим блиском і м’які пір’їнки, що колихалися від ранкового вітру. Мама приміряла листочки з хитромудрими прожилками: на них можна було намалювати прості малюнки до вечірньої казки.
На причалі стояв великий пелікан із м’якою торбинкою на ремені. На торбинці вишиті білими буквами були слова: «казки народів світу». Пелікан зняв торбинку з плеча й привітався тихим голосом:
— Доброго ранку, маленькі друзі. Я привіз одну легенду з далеких берегів. Можна розповісти?
Тома підбігла ближче, тримаючи в лапках мушлю, що нагадувала човник.
— Розповідай, — сказала мама, усміхаючись.
Та саме тоді подув сильніший вітер. Тонкі листочки з домальованими хвилями підхопило в повітря, і вони почали кружляти. Хвилі плескали голосніше, ніж шепіт пелікана, і маленькі слухачі затиснули в лапках свої ілюстрації, боячись, що вони розлетяться.
Тато, який уважно дивився по березі, знайшов великий плаский камінь і поставив його як невелику сцену. Він подивився на маму і попросив:
— Підпирай шарфом тонку тканину — зробимо собі захист від вітру.
Мама акуратно натягла шарф біля причалу так, щоб він прикривав від холодного пориву. Утворився маленький затишний куток: тато сів поряд, мама притиснула шарф, а Тома виклала свої скарби — мушлі, пір’їнки й камінці — перед собою, мов маленькі картинки.
Пелікан почав розповідати легенду повільно й просто. Він говорив про острів, де люди й тварини вчилися ділитися рибою, піснями й добрими словами. Коли в легенді з’являвся човник, Тома піднімала мушлю-ілюстрацію; коли звучав про вітер, вона показувала пір’їнку; а коли згадувався сонячний ранок — Тома кладала на «сцену» рівний камінець, немов маленьке сонце.
Її рухи робили розповідь живою. Навіть шум хвиль ніби став трохи тихішим: усі дивилися на маленькі картинки й слухали. Діти з сусіднього двору підсіли поближче, старі рибалки спинялися й слухали, а чайки кружляли вище, ніби не хотіли переривати історію.
Раптом сильний порив вітру зірвав одну мушлю і підкинув її в повітря. Вона покотилася по мокрому каменю й майже скотилася у воду. Тома стукнула лапкою по камінцю, схопила мушлю й притисла її маленьким гладким камінчиком, щоб та не злетіла знову.
— Допоможіть, будь ласка! — крикнула вона до дітей, що стояли поруч.
Двоє хлопчиків і дівчинка підбігли й підставили руки, щоб ловити легкі листочки й мушлі. Мама підхопила кілька листочків, тато закріпив шарф міцніше, а пелікан ласкаво покив головою. Усі разом бережно зібрали й закріпили кожну ілюстрацію.
Коли легенда закінчилася, тато дістав із сумки невеличку книжечку й розклав сторінки. Разом вони акуратно виклали на неї свої мушлі, камінці, пір’їнки й листочки — маленькі ілюстрації, що тепер стали сторінками однієї книжки. На обкладинці вони ніжно написали: «казки народів світу». Мама поставила поруч маленьку аптечку з пластирем і наклейкою «Ношпа для дітей» і пояснила, усміхаючись:
— Це для того, щоб ми були спокійні, якщо хтось боячись чи випадково доторкнеться до гострого камінчика.
Пелікан доторкнувся дзьобом до торбинки й сказав, що найкраще лікування від тривоги — це теплий обійм. Увечері бухта стала рожевою від заходу сонця, і коло навколо каменя стало тихим і теплим: плескіт хвиль, шелест сторінок у їхній книжечці й тихі голоси.
Тома притисла до серця свою мушлю-ілюстрацію і відчула, як весело й затишно стало в душі. Коли настав час іти додому, сім’я міцно обнялася. Тато підняв книжечку, мама поправила шарф, а Тома подякувала пеліканові за легенду.
Вдома, під теплою ковдрою, Тома заснула, тримаючи мушлю в лапках. Уві сні їй снилося тихе коло на причалі, де кожний камінець, пір’їнка й листочок знайшли своє місце в книжечці «казки народів світу». Вона посміхнулася уві сні й мріяла, що завтра розповість цю легенду своїм друзям.
