Ранок був тихий і теплий. На підвіконні стояв горщик із м’ятою, її запах легенько стелився по кімнаті. Дитяче ліжечко було вкрите полосатою ковдрою, і серед цієї смужечної картинки на ковдрі з’явився сонячний зайчик — маленька плямочка світла, що стрибала туди й сюди.
Пухлик лежав на підлозі й грівся біля сонця. Він підвів вушка і підніс носик — плямка мигнула біля його лапки. Кошеня обережно підповзло й легко торкнулося світла подушечкою. Світло одразу перескочило трохи далі, як підприємливий котячий друг у грі.
Пухлик пішов за ним. Крок за кроком, лапка за лапкою, він ішов по ковдрі й помічав знайомі речі: ось плюшевий зайчик, що лежав, притиснутий до подушки; Пухлик понюхав його й потерся щокою. Далі — книжечка з барвистими малюнками, що лежала відкритою. Пухлик заглянув у сторінки і покрутив хвостиком, а поруч малюк прошарудив ручкою по паперу й тихо засміявся.
Промінчик стрибнув далі й заглянув біля маленьких капців. Пухлик понюхав і тихенько промявкнув — коротке, ніжне «мя». Це була ніби усна записка: «Дивись сюди». М’явкнуло так мирно, що звук пройшов по кімнаті, немов хрустку ниточку натягнули.
Мама почула. Вона підійшла до вікна й присіла на підвіконня, посміхнувшись. «Де ж наш промінчик?» — пошепки сказала вона й підхопила малюка на руки. Пухлик потерся об її ноги, а потім знову подивився на світло.
Разом вони рушили стежкою зі смужок — мама, малюк і Пухлик. Ішли тихо, інколи зупиняючись, коли промінчик лінивий трохи пострибав. Сонячна плямка нарешті зупинилася на широкій лавці біля вікна. Там було найтепліше місце в кімнаті.
Мама посадила малюка на коліна, покликала Пухлика і накрила їх ковдрою. Запах м’яти, м’яке тепло і промінець, що тихо лежав на колінах, зробили місце схожим на затишний острівець сну.
Пухлик згорнувся клубочком, малюк прикрив очі, а мама лагідно погладила обох. Вони дрімали разом, і в кімнаті стояв тільки тихий дих і ледь чутне муркотіння — сонячний зайчик ще миготів на лавці, а світло дарувало тепло й спокій.
