Ранок тихенько розгорнув свої кольори над маленьким ставком. Очерет стояв високий і густий, його листя шелестіло, ніби хустина, що огортає берег. Уздовж води звивалася кам’яна доріжка — гладенькі плити, які часом вистрибували з-під трави, мов кроки, що запрошують іти разом. Під старою вербою була велика м’яка калюжа; у ній відбивалося небо і танцювали рябі вогники. Каченя Хвилька йшло трішки попереду: вона дуже хотіла стати провідницею для молодших братів і сестричок і навчити їх гуляти біля води обачно й весело.
Маленькі каченята скакали хвилечкою за Хвилькою. Одне затримало погляд на блиску води, інше витягло шию, приглядаючись до рибки, третє почуло дзижчання й побігло за жуком. Очерет шепотів, над травою поривали метелики, і раптом їх стало більше — так багато, що кожне каченя знайшло собі нове диво. Веселі й допитливі, вони розбіглися в різні боки, і Хвилька помітила: одне з них підходить надто близько до липкого краю болота.
Серце у Хвильки хвилювалося, але вона не хотіла кричати й налякати друзів. Натомість присіла на маленькі лапки і тихо висякла свій ритм, щоб покликати їх назад. Вона проспівала веселий рахунок-рядок: «Раз — крок, два — стриб! Три — стоп, усім до мам!» Ритм був простий і милий, і каченята, що почули знайому мелодію, почали повертатися. Деякі підбігли швидко, інші — мовби у себе в думках, але всі слухалися тихого голосу Хвильки.
Щоб кожному було легше йти берегом, Хвилька збирала гладенькі камінці й листочки верби. Вона викладала їх по краю тропинки, мов краплини на нитці: камінець — камінець, листочок — листочок. Краплинна стежка світлилася на траві і вела обережно, далеко від липкого болота. Каченята йшли по ній один за одним, притишивши стрибки, і Хвилька рахувала з ними вголос: «Раз — камінець, два — листок», — щоб ритм не давав відволікатися на літаючих жуків.
Перед калюжею під вербою стояла найважливіша перевірка. Вода блищала, а дно там було м’яким і слизьким — не місце для пустощів. Хвилька акуратно пересувала кілька пласких каменів, підштовхувала їх носиком і слухала, чи стануть вони міцними під лапками. Коли знайшла потрібні плоскі плитки, вона повернулася до товаришів і тихо покликала: «Хто зі мною по камінцях? Хто стане один за одним?» Каченята шикувалися в чергу, трохи тремтячи хвостиками, але дивилися на Хвильку з довірою.
«Раз — крок», — прошептала Хвилька і першою ступила на перший камінець. Камінчик тихо поскрипів і міцно став на місці. «Два — стриб!» — додала вона, і друге каченя стрибнуло на наступний камінець. Вони перестрибували по камінцях, один за одним, немов гралися в музику: кожен крок відповідав ритму, кожне «стоп» — змушувало прислухатися. Хвилька ніжно підказувала, показувала лапкою, де краще поставити ту чи іншу лапку, і підраховувала голосно, щоб ніхто не поспішаючи не упустив свій крок.
Коли останнє каченя опинилося на безпечному березі, всі затихли і посміхнулися одне одному. Поряд кружляли ще кілька метеликів, але вже не так близько. Камінці й листочки лежали в рядочку, наче маленький слід дружби, що показав шлях. Каченята підбігли до мами: вона обійняла кожного своїм тихим крилом, погладила дзьобом і прошепотіла: «Дякую, Хвилько». Її голос був теплий і лагідний, і в цю мить Хвильчина грудочка серця наповнилася світлом.
Вони всі сіли під вербою. Хтось посміхався, хтось примружився від сонця, хтось тримав у дзьобикові листочок, який ще не хотів віддавати. Вода в ставку мерехтіла золотом на сонці, а очерет тихо шепотів свої пісні. Хвилька йшла трохи попереду, але поруч були друзі й мама — тепла компанія, що йшла одним шляхом. Вона пригорнулася до друзів поглядом і знала: сьогодні вони дійшли разом.
Пізніше, коли сонце піднімалося вище, камінчики і листочки все ще лежали на стежці — маленьке нагадування про те, як добре йти один з одним. Хвилька дивилася на них і тримала в лапці шматочок вербового листочка, ніби трофей. У неї в очах світилися гордість і ніжність — тепер вона знала, що бути провідницею означає дивитися вперед і думати про інших. Вони рушили додому тихенько, слухаючи шелест води й спів жуків, і кожен крок був спокійний, бо поруч були друзі й мама.
