Під старою яблунею, на трохи пощербленій лавці, стояла дерев’яна коробка з кришкою. Одного сонячного ранку Марічка, яка тільки-но виповнила п’ять років, принесла її на лавку й сказала: «Тут буде наша пошта». Мама прикріпила над лавкою кольоровий прапорчик, а на кришці великою буквою намалювали напис: «Дворова пошта». Поруч усівся смугастий котик Кузя, а горобці весело перелітавши встромлялися на гілки яблуні й підслуховували новини.
Сусіди й діти з двору одразу почали приносити листівки й малюнки. Маленькі картинки пахли фарбою й олівцем: сонечка, квіточки, лапки котика, хатинки з вікнами. Марічка стрибала від радості, виглядала такою гордою, що її власна лавка стала чимось важливим. Але за кілька днів почалося плутанина: на лавці лежала гора малюнків з різними значками, і ніхто не міг зрозуміти, яка листівка для кого. Біля дверей кожного будинку люди заглядали за вічко й дивилися сумно — бо не знаходили своїх малюнків.
Марічка сіла на лавку, погладила Кузю й мовила тихо: «Потрібно, щоб кожен знав свій знак». Мама підсунула коробку ближче, тато, що щойно повернувся з роботи, усміхнувся й сказав: «Зробимо так, щоб було видно здалеку». Вони дістали фарби, картон і ножиці і взялися виготовляти великі, прості позначки: форма й колір, які легко впізнати.
Для бабусі Олени, що живе біля входу з першої сторони, вирізали великий коло жовтого кольору — як сонечко. Для тата Петра, у чиїх дверей пофарбована синя лиштва, зробили зелений квадрат, бо зелений додавав спокою. Для пана Миколи, у якого рудий кіт, вирізали яскраво-червоний трикутник. Дощечки з фігурами прибили поруч із ручками так, щоб кожен, хто підходить, міг одразу побачити свій знак.
Наступного дня Марічка покликала Лізу й Петрика погуляти двором. Діти йшли від дверей до дверей, рахували кроки, приміряли куточки на коробку, дивилися, де найкраще приклеїти невеличкі стікери. Ліза дуже любила жовтий колір, Петрик вміряв висоту лавки, щоб коробка не хиталася, а Марічка складала план — куди які малюнки мають потрапити.
Вони почали сортувати листівки: клеїли жовті кутики на ті, що для бабусі Олени, зелені — на листівки для тата Петра, червоні — для пана Миколи. Кожен підписував своє ім’я. Кузя лежав поряд, зручно витягнувся і обережно штурхав папір лапкою, ніби допомагаючи. Горобці стрибали по краю лавки і радісно підспівували рухам дітей.
Коли купа листів була відсортована, Марічка наповнила свою маленьку сумочку і пішла розносити пошту. Біля деяких дверей вона ніжно стукала в двері й клала листівку на поріг; інколи акуратно підсовувала її під килимок, щоб не розбудити тих, хто відпочивав. Бабуся Олена взяла до рук жовте сонечко й розсміялась: «Я якраз думала, кому надійшло чергове веселе привітання!» Тато Петро поклав зелений листочок на кухонний стіл і одразу поставив чайник, а пан Микола на порозі погладив свого рудого кота і пригорнув трикутник до грудей.
Та одного ранку трапилася невелика прикрість. Марічка підійшла до сусідського подвір’я й побачила, що пан Микола відчинив двері з жовтим кругом, й у вухах у нього було видно здивування: «Думав, це мій знак», — пояснював він, помахуючи рукою. Виявилося, що раніше він сам намалював маленьку квітку і думав, ніби вона позначає його дім. Марічка не засмутилася. Вона посміхнулась м’яко, мама стояла поруч і сміхливо підморгнула, і разом вони тихо пояснили, як працює система: «Кожна велика фігура й колір — це адреса. Коло жовте — бабусі Олені, квадрат зелений — татові Петру, трикутник червоний — вам, пане Миколо». Пан Микола підхопився і, трохи почервонівши, допоміг перемістити дощечку на своє місце. Вони ще раз приклеїли стікер і переробили квіточку на правильний знак.
Після цього двір ожив по-новому: листи знайшли своїх адресатів, сусіди сміялися й показували один одному малюнки, а діти носили нові листівки й обговорювали, який папір найпахучіший. Кузя отримав маленьку листівку з намальованою рибкою й ніжно потерся об Маріччину ногу, ніби дякуючи за увагу.
Вечором, коли сонце повільно сідало за дахи, Марічка, Ліза й Петрик знову сіли на лавку під яблунею. Дворова пошта працювала: коробка наповнювалася малюнками, ручки на дверях блищали під наклейками, а у повітрі стояло відчуття простого людського тепла. «Щонеділі будемо приносити нові листи», — запропонувала Марічка, і друзі радо погодилися. Кузя згорнувся калачиком на коробці, горобці тихо щебетали, і двір зачервонів від останніх промінців сонця, дякуючи за ще один день, коли всі були поруч.
