Сонячного ранку Петрик узяв мамину руку, а поруч весело скавчав їхній собачка Кузя. Луг ряснів кольорами: білі ромашки, жовті кульбаби і ніжні рожеві маки. Повітря було тепле, пахло свіжоскошеною травою, і десь серед очерету співали пташки — тихо та близько, ніби тільки для них.
Петрик бігав трохи вперед, збираючи маленький букетик для мами. Кузя гнався за метеликами, заломлюючи вуха й підстрибуючи. Усе було так просто і радісно, доки з-під верби біля струмка не почулося тихе пищання.
Вони підійшли ближче й побачили: на невеликому камінці сиділо самотнє жовте каченя й дивилося на інший берег. З того боку мама-качка покликала своїх малят: «кря-кря», і серед очерету вилізали пухкенькі голівки. Але одне дитинча не могло переплисти — камінці були слизькі, а струмок місцями глибший.
Петрик присів і ніжно промовив: «Не плач, ми тобі допоможемо». Кузя обережно понюхав каченя й тихо загавкав, ніби підтверджуючи: «Я поруч». Мама глянула на воду й обережно сказала: «Треба бути обережними. Але ми придумаємо спосіб, щоб безпечно довести його до мами». Вони обережно оглянули берег: куди ступити, які гілочки можна взяти, де камені більш стійкі.
Першою ідеєю Петрика було підняти каченя на руки і перенести через струмок. Він нахилився, але під його ногами один камінчик зсунувся — і мама швидко підтримала сина. Малюк відступив і пригорнувся до мами; каченя притислося до свого камінця й ще сильніше зарипіло. Було видно: треба діяти обережніше.
Тоді мама запропонувала збудувати маленький місток з гілочок. Петрик із радістю взявся допомагати. Вони шукали сухі тоненькі палички, мох і кілька широких листків. Кузя старався не відставати: носом підштовхував знайдені гілочки до Петрика, іноді заповзав у траву й приносив легкі «смітники» — маленькі сухі сучки.
Поступово, скріплюючи гілочки мохом і листям, вони спорудили вузеньку доріжку від берега до великого плоского каменя. Вітерець дригнув кілька гілочок, і одна з них злетіла у воду, але Петрик не розгубився — він швидко підхопив ще кілька паличок і підсилив місток. Мама підставила долоню, притримуючи гілочки, мов лагідна опора, а Кузя стояв трохи осторонь і уважно дивився.
Нарешті настав момент переходу. Петрик опустився на коліна, витягнув руку і лагідно сказав каченяті: «Я підтримуватиму тебе, а Кузя буде за нами, щоб ніхто не налякав». Каченя подивилося величезними дитячими очима, зробило перший обережний крок — і маленькі лапки ковзнули. Кузя легенько нахилив мордочку й дихнув теплим повітрям у бік каченяти, ніби підбадьорюючи: «Все буде гаразд». Петрик міцно тримав його за крильце й не відпускав.
Крок за кроком каченя переступало по містку. Струмок під ними дзюрчав, сонце гралося на хвилях, а пташиний спів здавався тією самою лагідною музикою, що супроводжувала їхній маленький подвиг. На іншому боці мама-качка зустріла своє дитинча радісним кваком, інші каченята притислися й обняли його своїми пухнастими тельцями.
Коли все закінчилося, Петрик не стримав усмішки — у його очах заблищали щасливі вогники. Кузя весело скавчав і підстрибнув. Мама погладила сина по голові і сказала тихо: «Ти був розумний і обережний». Мама-качка кивнула, ніби дякуючи, і ще раз покликала своїх діток купатися.
Перед тим як іти, Петрик поклав свій маленький букетик ромашок на мох поряд зі струмком — як подяку природі за те, що вона дозволила стати учасником доброї справи. Кузя понюхав квіти і радісно махнув хвостом.
Вони поверталися додому серед високих золотистих трав. Петрик тихо думав про те, як важливо помічати тих, хто потребує допомоги, і як приємно робити маленькі добрі вчинки разом. Кузя інколи оглядався, ніби впевнювався, що всі в порядку.
Коли день поступово стелився теплими кольорами заходу, мама ще раз стиснула Петрикову руку і сказала: «Радію, що ми йшли разом». Увечері Петрик засинав із теплим відчуттям у серці: простий день, проста пригода — і велика радість від того, що можна допомогти.
