Ранок у лісі був ніжно-золотистий. Сонце лише торкалося верхівок дерев, і стежки вкривалися м’яким килимом із жовтого й каштанового листя. Мама білочка струсила пухнастий хвіст, глянула на малят і сказала лагідно: «Підіймемося до дуба — зберемо горішків на вечір». Вушка й Горішок голосно захопилися, стрибнули на мамині лапки й весело запищали: прогулянки в лісі їм завжди подобалися — шурхіт під ногами, запах жолудів і тепле сонце робили їхні дні святом.
Стежка звивалася між кущиками ожини. Малята бігали біля маминих боків, заглядали під листя, знаходили маленькі сховки жуків або яскраві жовті гриби. Мама уважно слідкувала, щоб ніде не зачепилися, і час від часу підштовхувала діток, коли треба було перейти по тонкій гілці. Сміх Вушки й Горішка ледь-ледь розносився між деревами, а сонячні промінці, здавалося, підспівували їм своєю тихою грою світла.
Не встигли вони радіти, як за поворотом на стежці зустріли їжачка. Він сидів, згорнувшись у клубочок, притиснувши до себе маленьку шишку. Зразу було видно: їжачок пригнувся й ішов поволі — у лапці застряг колючий листочок, і він не міг наступати звично. Його мордочка була трохи сумна.
Мама білочка присіла ближче й тихо сказала: «Не бійся, ми допоможемо». Вушка й Горішок притиснулися одне до одного й уважно дивилися. Мама обережно відсунула листок так, щоб не поранити лапку, і дістала його. Їжачок видихнув і посміхнувся.
«Дякую, — прошепотів він. — Я Колючик. Ніс шишку додому, а цей листок застряг і я трохи змарнів». Мама погладила його по голівці: «Добре, що зустрілися. Ідемо поволі, ми підтримаємо». Колючик схилив голівку й рушив із ними, ніби знайшов нових друзів.
Через кілька хвилин їх шлях перегородила велика повалена гілка. Вона лежала поперек стежки, товста й важка, ніби маленький дерев’яний міст. Малята заглянули на гілку й ще раз: перестрибнути не вийде — вона слизька й занадто широка.
Пташка-гойдалка, яка часто гойдалася на тонких гілочках неподалік, приземлилася й весело щебетнула. Мама білочка приглянулася й запропонувала план: «Зберемо довгі тонкі палички і зробимо з них сходинки. Так можна буде перейти або підперти гілку, щоб відсунути». Вушка й Горішок миттю порозбігалися шукати палички під кущами й у траві. Пташка підбирала тоненькі гілочки й підкидала їх дзьобиком, як маленькі подарунки.
Працювати вони почали дружно. Горішок з’єднав дві палички, Вушка підніс їх до гілки, мама підштовхнула тонший кінець, а Колючик своїм носиком підпихав важку гілку. Кілька разів гілка скрипнула й трохи подалася, потім ще трохи — і нарешті повільно покотилася вбік. Дорога відкрилася, і малята дружно плескнули в долоні від радості. Пташка заспівала коротку веснянку, хоча була осінь, — настільки тепло їй було поруч із помічниками.
Під гілкою вони знайшли мішечок із горішками, який з’їхав і застряг у вузькому проміжку. Малята опустилися на землю й стали думати. Мама спокійно сказала: «Перенесемо горішки по черзі, обережно». Вушка підняв маленький горішок, Горішок узяв більший, а Колючик, хоч і невеликий, підштовхнув мішечок лапкою, і він вислизнув на сонячну стежку.
Пташка-гойдалка опустилася на край драбинки й тримала одним кінчиком паличок, щоб усе не ковзало. Мама стежила, щоб ніхто не перевтомився. Вони складали горішки в листяну корзиночку, переносили їх по черзі й сміялися, коли якийсь горішок підскакував і котився в струмочок листя. Кожен рух був обережний і дбайливий — так, щоб нічого не загубити й нікого не образити.
Коли останній горішок опинився в кошику, сонце вже торкалося західних крон дерев. Ліс змінився — кольори стали ще глибші й тепліші. Дорогою додому всі йшли спокійно: Вушка й Горішок притискали до грудей свої маленькі здобутки, Колючик не поспішав, несучи шишку, а мама білочка тихо говорила: «Дякуємо один одному — разом усе легше».
Під ніркою мама розклала на м’якій килимовій гілочці зібрані горішки й почала їх чистити. Вушка й Горішок слухали, як вітрець шепоче у кроні дуба. Колючик сів поруч, трохи втомлений, але з теперішньою радістю на мордочці.
«Дякую вам», — прошепотів він. — «Якби не ви, я б довго сидів на стежці». Мама посміхнулася й притисла малят тепло до себе. Пташка-гойдалка махнула крильцями, попрощалася й полетіла на свою тонку гілочку. Вони всі відчували, як тепло розливається в серцях — мов вечірнє сонце, що обіймає ліс.
Коли ночі почали робитися довші, малята заснули поруч із мамою, а Колючик покотив свою шишку і пообіцяв прийти ще. День виявився простим, але повним пригод: вони допомогли один одному, разом подолали перешкоду і повернули додому з повними кошиками й теплими серцями.
