П'ятирічна Зоря тримала мамину руку і весело крокувала стежечкою до маленької галявини, де стояло старе горіхове дерево. Вона мала червоний плащ і маленький капелюшок на голові, а у великому пакеті лежав паперовий дракон — зроблений з картону, фарб і дитячої уяви. Тато ніс дерев'яну шпаґу для сценічних рухів, а бабуся уважно тримала квітчастий капелюшок для ролі діви. Вони йшли показати сусідам виставу «Діва і Дракон», яку готували тижнями вітрами фантазії і сміху.
На галявині вже зібралися кілька сусідів: пані Марія з кошиком пиріжків, дід Сергій зі своєю песиком Пухликом, і двоє дітей, що бігали поміж кущів. Горобці примостилися на гілках і весело цвірінькали. Зоря обережно витягла дракона і постукала по його пузі — картон шурхотів, ніби пробуджувався до життя. Вона сміялася і поправила хвіст таким чином, щоб усе було готове до репетиції.
Репетиція почалася просто неба. Зоря поставила капелюшок на голову й промовила голосно й чітко: «Я — діва, я стерегу ліс, і мій друг — дракон, що допомагає дощові знайти дорогу!» Тато підняв дракона, і він трохи похитнувся. Сусіди усміхалися, діти підражнювали голоси, а Пухлик уважно дивився на картонні очі.
Та десь над городами з'явилися хмарки, і почався лагідний дощик. Спочатку це були легкі краплини, що цокотіли по листю, потім дощ посилився. Картонний дракон почав темнішати й ставати важчим у руках — фарба на кінчиках розпливалася, а капелюх діви затікавав від вологи. Зоря хвилювалася: вона боялася, що реквізит не переживе дощ.
«Не хвилюйся, рідна», — тихо сказала бабуся і підморгнула. «Ми впораємося». Родина миттєво оглянула довкола: знайшли кілька міцних пакетів, мотузки в татових кишенях, кілька довгих палиць і старе простирадло. Тато запропонував зробити з шпаґи зручну ручку для дракона, щоб його було легше тримати під час мокрої погоди. Зоря сама подала мотузку і сказала: «Прикриємо хвіст пакетом і прив'яжемо, щоб вода не дістала картон!»
Вони працювали швидко й злагоджено: бабуся намотувала пакети навколо хвоста, мама підв'язувала їх мотузками, а тато ще раз зміцнив голову дракона. Зоря бігала допомагати — подавала розправлені пакети, тримала шпагу, рахувала рядки для репетиції. Коли дракона вкрило міцне пакування, він знову став гордовитим і стійким. Маленький ремонт перетворився на веселе заняття, і діти навіть сміялися, коли мотузки трохи ковзали по пальцях.
Щоб перевірити, чи чути виставу під дощем, вони голосно промовляли фрази: раз, два, три — і кожен вигукував свої слова. Навіть горобці, здавалося, слухали уважніше, а Пухлик піднімав ніс і прислухався. Дощ тим часом став сильнішим — краплі гупали по листю так, що слова ставало важко розчути.
Тоді мама швидко вийняла з бабусиної сумки старе простирадло і натягнула його між гілками горіха, зробивши собі сховок, мов маленький намет. Вона прив'язала кути мотузками до гілок, тато підстрахував, а Зоря дивилася, ніби бачить нову сцену. Але найтепліша ідея з'явилася від тата: запросити всіх до бабусиного сараю, де затишно, сухо й пахне соломою.
У сараї було тепле світло, лавки і ковдри. Вони перенесли дракона, капелюх і шпагу під дах. Сусіди зайняли місця, Пухлик влаштувався побіля дверей, а кілька горобців просіли на балці й дивилися здаля. Дощ за вікном став мов акомпанементом: його стукіт перетворився на ритм, під який зручніше розповідати і слухати.
Вистава в сараї заграла новими барвами. Бабуся вставила в спектакль кілька рядків із старої української казки про дощ, який не шкодить, а допомагає рости травам і квітам. Зоря, в ролі діви, говорила про те, як краплі чистять повітря і роблять річки дзвінкими. Дракон, хоч і паперовий, ніби передавав свою роль рукою-тримачем: він підносив хмаринку, яка просила вибачення за те, що змочила капелюшок.
Коли останні слова прозвучали, у сараї залунали оплески: сусіди плескали долонями, Пухлик захвально загавкав, а горобці щебетали своє «браво». Дощ почав слабшати, і крізь гілки пробивалося світло. Родина вивела дракона під горіх: повітря після дощу пахло свіжістю, земля блищала, а паперовий друг був сухий і охайно відремонтований.
Бабуся розклала теплі пиріжки, і всі сіли під широким листям горіха. Зоря поклала драконову голову на коліна і тихо прошепотіла: «Дякую, що ти зі мною». Паперовий хвіст тихо шурхотів у вітрі. Сусіди поверталися додому з пиріжками в руках, Пухлик біг коло паркану, а у повітрі ще довго лунав тихий звук дощу — тепер він був частиною їхньої вистави під горіхом.
