Ранок на малиновій галявині пахнув сонцем і росою. Зайченя Пухлик, тримаючи мамину лапку однією рукою, а татову — іншою, підійшло до знайомого куща. Воно так потяглося, ніби намагалося доторкнутися до теплого небесного промінчика. Пухлик вирішив запросити друзів на ранкову зарядку — щоб усім було веселіше разом.
Навколо швидко зібралися сусіди: білочка стрибала з гілки на гілку, хвостиком махала й весело захвилювалася; їжачок повільно підперезувався листочком і прихиляно дивився на всіх; маленький ведмедик, ще пухкий і лагідний, підходив легкою ходою, ніби готувався показати великі рухи. Мама і тато Пухлика усміхнулися і сіли трохи в бік — вони знали, що їхнє зайченя любить допомагати друзям.
Спочаткy Пухлик показав прості вправи: підняти лапки вгору, потягнутися, нахилитися й доторкнутися до носика. Але скоро стало видно: білочка вирішила робити всі вправи якомога швидше. Вона так жваво стрибала, що з куща обсипалася малина, і ягоди котилися по траві. Білочка, мелькаючи хвостиком, лише прискорювалася й все більше розкидала смаколики.
Поки білочка метушилася, їжачок робив усе дуже спокійно: піднімав лапку, зупинявся, прислухався і ніби вичікував. Після кожного руху він трохи затримував дихання — втомлювався від поспіху і боявся не встигнути. Маленький ведмедик же любив великі махи: широко розмахнути лапами, підстрибнути, похитатися — але після кількох таких рухів він важко дихав і сідав у траву, притискаючи лапи до пузика.
Зарядка перетворилася на плутанину: ягоди котилися, хтось запізнювався з диханням, хтось надто поспішав. Пухлик подивився на маму й тата, потім — на друзів. Йому стало шкода, що хтось відчуває втому чи засмучується. Він вирішив допомогти зробити вправи добрішими для кожного.
Першим Пухлик підібрав біля струмка округлі камінці. Він виклав їх невеличкою стежкою по м’якій траві. «Будемо стрибати від камінчика до камінчика», — пояснив він білочці. Сам показав короткі тихі стрибки: два маленькі кроки, невеличкий стрибок і зупинка. Білочка спочатку ще трошки поспішала, але коли побачила мітки, почала звіряти свій стрибок з камінчиком і робити коротші, обережніші стрибки.
Потім Пухлик підійшов до їжачка з кількома ягодами і поклав їх у ряд перед ним. «Кожна ягідка — одне дихання», — тихо сказав він. «Вдих — одна, видих — два». Вони разом рахували й повільно дихали. Повільний рахунок заспокоїв їжачка: він перестав квапитися й почав рухатися у своєму темпі, не забуваючи відпочивати між вправами.
До ведмедика Пухлик підійшов лагідно й попросив: «Уяви, що тягнешся до листя малини. Тягнися повільно, як до солодкого листочка, і потім легенько похитнися, як гілочка на вітрі». Ведмедик повільно піднімав лапи, ніби діставав листочки, і обережно хитався. Замість великих стрибків він робив кілька плавних рухів і тепер відчував радість, а не втому.
Ще Пухлик навчив усіх робити перерви: сісти під кущем, напитися з чистого струмка і послухати спів жайворонка. Він набрав трохи води на листочок і дав кожному ковток. Після короткого відпочинку рухи стали ніжніші й приємніші, а сміх — ще дзвінкіший.
Коли зарядка зазвучала по-новому, Пухлик запропонував гру: «Зійдемося в коло й зробимо Чуйний хоровод. Кожен покаже свій рух, а інші повторять у своєму ритмі». Білочка подала короткий стрибок — інші спробували його по-своєму; їжачок показав повільний підйом лапки з рахунком — усі рахували і дихали разом; ведмедик потягнувся і ніжно похитнувся — друзі теж тягнулися обережно.
У хороводі лунало багато сміху, і малина струшувалася лише трохи. Друзі поділилися ягодами, хтось пропонував білочкину думку, хтось нахвалював їжачкову терплячість. Коли сонечко піднялося вище, Пухлик обняв маму й тата за лапки, і вони повільно пішли додому. Друзі махали на прощання — а на галявині залишився тихий шелест листя й відчуття, що разом можна знайти свій ритм і піклуватися одне про одного.
