У теплому дворику росла м’яка травичка. Біля низенького плетеного парканчика стояла мисочка з водою. Там, під сонцем і під тихими хмарками, жило поросятко на ім’я Пух. Він любив бігати по траві, плескати в мисочці й слухати, як шепоче вітерець.
Одного вечора він почув незнайомий звук — тихий, як крапелька на листку: дзелень-дзелень. Звук грівся у повітрі й ніби ховався десь поруч. Пух зупинився й насторожив вушка. Повернув голову, прислухався.
— Мамо, що це за звук? — тихо спитав він.
Мама підійшла. Вона лагідно взяла Пуха за рильце, щоб він не перебігав. Разом вони рушили поволі до кута парканчика. Ішли так тихо, мов шукали сонячну плямку.
За парканчиком, на тонкій гілочці, висіла мотузочка. До неї була прив’язана маленька металева ложечка. Коли доторкався вітерець, гілка злегка хиталась, і ложечка тихо дзеленчала.
Пух підкрався ближче. Він підніс своє рильце, щоб краще роздивитися. Ложечка мерехтіла в променях вечірнього сонця й робила той самий ніжний звук: дзелень-дзелень.
Мама посміхнулась. Вона пригнулась, щоб краще розгледіти, й прошепотіла: «Ось воно». Пух лагідно торкнувся ложечки — зовсім обережно, щоб не налякати тонку гілочку. Металева ложечка ще раз промовила дзвоном, і Пух затихнув, потім засміявся — у нього в душі стало весело.
— Ходімо вечеряти! — вигукнув він і заскакав до хати.
Мама взяла його за рильце, вони покликали братика, і всі троє пішли в теплу кухню. На столі стояла гаряча вечеря, і долоні мамини були пахучі випічкою. З вікна чути було, як вечірній вітер ще раз ледь-ледь зачепив гілочку — ложечка тихо дзвеніла, ніби казала: «Добраніч».
Пух ліг поруч із мамою. Він ще кілька разів шепнув «дзелень-дзелень» і заснув із легкою усмішкою. Над двором було тихо і добре, і маленький звук танув у вечірньому повітрі.
