Під старою яблунею, де гілки взимку були вбрані білим мереживом, кожного ранку збиралися горобчики й синички. Вони ловили на лапках крихти, стрибали по тонких гілочках і дзвеніли щебетанням, ніби двір наповнювався маленькими дзвіночками. Матвій любив підходити до годівнички разом із дідусем Ігорем: дідусь наливав чашку гарячого чаю в термос, а хлопчик у рукавичках підсипав зернятка — і весь світ здавався теплим, навіть коли мороз хрустів під ногами.
Одного ранку вітер був особливо сильний. Він гуляв двором, грався в гілках і раптом підхопив годівничку на її тонкій підвісці. Годівничка нахилилася, кілька жмен зернята висипалися на білий сніг і розкотилися плямками. Пташки злякалися і пересіли на сусідній кущ, мовчки спостерігаючи.
— Дідусю, годівничка нахилилася, — прошепотів Матвій, нахилився й зібрав кілька зернят, що лежали на снігу, немов маленькі перлинки. — Горобчики більше не сідають.
Дідусь присів поруч, поклав руку на його плеченя і усміхнувся тепло.
— Підправимо, — сказав він. — Разом зробимо так, щоб пташкам було зручно.
Вони почали лагодити. Спочатку Матвій підпер одну ніжку годівнички тоненькою дощечкою з дровниці, щоб та не хиталася, поки дідусь шукатиме інструменти. Дідусь приніс із сараю маленьку викрутку й мотузочку — усе безпечне й просте. Матвій узяв свою синю шапочку і вирішив піти пошукати суху гілочку, яку можна підкласти під іншу ніжку.
Двір видавався зовсім інакшим після вітру: тут і там лежали кілька обломаних тонких гілочок, сніг зірчасто блищав, а сонце ледве визирнуло з-за хмар. Матвій уважно дивився під ноги і знайшов саме те, що шукав: суха гілочка, міцна й рівна, ніби спеціально обірвана для підпірки. Він підняв її двома руками, трохи напружившись, і приніс до годівнички.
Коли дідусь почав підкручувати гвинти, одні з них виявилися старі й трохи заіржавілі — не відразу піддавалися. Дідусь працював повільно й уважно, показуючи хлопчикові, як тримати викрутку, як притискати, щоб різьба стала слухняною. Матвій слухняно притримував дощечку й гілку, а коли один гвинт не хотів йти, хлопчик згадав про плоский камінець біля порогу сараю. Він помчав за ним, бо серце хотіло, щоб годівничка нарешті стала прямо.
Камінець підійшов на диво гарно: його підсунули під одну з ніжок, і годівничка перестала хитатися. Дідусь ще трішки підкрутив гвинти, Матвій підсунув суху гілочку під іншу ніжку і, щоб дати додаткову впевненість, вони обв’язали мотузочку навколо кронштейна — зробили маленьку тугу петлю, яка тримала годівничку рівно, мов поясок.
Коли все було на своєму місці, Матвій нахилився й насипав свіже зернятко. Воно сипалося тихо, наче весняний дощик, і перші крихти засяяли на дні годівнички. Пташки, що сиділи на кущі, запам’ятали рухи і одна маленька синичка сміливо підлетіла ближче. Вона сіла на край годівнички, затріпотіла крилами і почала клювати зернятка. За мить горобчики повернулися, і подвір’я наповнилося дзвінким щебетанням.
Матвій і дідусь стояли трохи осторонь, не робили зайвого шуму, щоб не налякати гостей. Хлопчик відчував у грудях теплу радість — ніби йому подарували невелике сонце. Дідусь поклав руку на його плече й тихо сказав:
— Молодець. Ти не здригнувся й допоміг.
Вони посміхнулися один одному й повернулися до хати. На порозі дідусь налив дві чашки гарячого чаю з лимоном, і в домі пахнуло імбиром та медом. Через вікно видно було, як пташки впевнено бігають по годівничці, злітають і сідають на гілки яблуні, а їхні голоси були такими ж теплими, як і чай.
Матвій грів руки над чашкою, дивився на яблуню й думав, як мала праця — дощечка, гілочка, камінець і мотузочка — зробила подвір’я живішим. Він відчув, що разом із дідусем вони можуть виправити те, що зламалося, і повернути світ у добрий лад. Пташки щебетали, годівничка стояла прямо, а двоє — хлопчик і його дідусь — сиділи на порозі й ділилися теплом одне з одним.
