Сонце лагідно гріло траву, коли родина кошенят вийшла на луг. Мурчик і його сестричка Лапка стрибали поміж конюшин, сміялися й переслідували метеликів. Мама несла кошик із хлібом і яблуками, а тато навчав їх обережно ставити лапки, щоб не пом’яти квіти.
«Чуєш?» — прошепотів раптом Мурчик і зупинився. Лапка піднялась на носочки і вслухалася. Серед шелесту трави пролунав тихий скигіт — зовсім маленький і сумний.
Вони рушили на звук і знайшли зайченя, стиснуте в низині між стебел. Воно було таке крихітне, що ледь виглядало з-поміж листя. Малі вушка тремтіли, а оченята були великі й налякані.
«Не бійся, — заспокоїла мама м’яким голосом. — Ми допоможемо знайти дорогу додому.»
Мурчик присів навпочіпки і подивився в очі зайченяті. «Я Мурчик, а це — Лапка», — сказав він ніжно. Зайченя тихо промовило, що загубило нору: трава була велика, стежки — малопомітні, і воно сумнівається, чи не залишиться на ніч самотнє.
Тато взявся оглядати землю, мама обережно прочісувала траву, а Мурчик і Лапка намагалися знайти сліди лапок. Та трава була густа й м’яка — сліди зникали, як тільки з’являлися.
«Що ж робити?» — засмутилася Лапка. У ту мить із куща виринув їжачок із блискучими очима та густими голками. Він примружився й спитав: «Кого ви шукаєте?»
Мурчик розповів про загублене зайченя. Їжачок уважно вслухався й промовив: «Я можу обережно розчистити вузьку доріжку. Але будьте дуже обережні: під травою можуть бути корінці й нірки.»
Він повільно розсував лапками й голками стебла, немов акуратно розпускав нитки на вузлуватому полотні. Трава м’яко розступалася і стала трохи нижчою, утворивши вузеньку стежинку. Мурчик і Лапка підтримували зайченя, щоб воно не відступило назад, а мама прикрила його хустинкою, бо вечірня прохолода вже торкалась повітря.
З гілки над ними пролунав веселий щебет. Горобчик, що сидів угорі, підлетів ближче й сказав: «Я бачив великий дуб неподалік. Там під корінням бувають нори — можливо, саме там твій дім.»
Горобчик полетів вгору й облетів луг, уважно придивляючись до всього навколо. Його очі помітили невелике заглиблення біля кореня дуба, прикрите сухим листям. Він радісно повернув і вказав шлях.
«Туди!» — прокаркав маленький птах. Родина рушила за порадою, а їжачок іще трохи підчистив доріжку, щоб маленькі лапки могли йти легше. Стежинка стала помітнішою, і зайченя ступало з більшою впевненістю.
Коли вони підійшли до дуба, зайченя раптом забігло наперед і почало копати лапками під сухим листям. З-під шару листя виринула знайома, тепла нора. Через мить з неї вискочили батьки зайченяти — мама і тато — і швидко обняли свого малого.
Вони були настільки раді, що лапками обережно притисли своє дитинча й носиками його обнюхали. «Боже, дякуємо вам!» — сказала мама-зайчиха, а тато скупо усміхнувся й поклонився.
Мурчик відчув теплий прилив радості, немов у серці засвітилася маленька свічка. Лапка притулилася до маминих лап, а тато погладив муркоту по голівці й промовив: «Добре, що ми разом. Повертаємося додому, поки світло ще є.»
На прощання зайченя помахало лапкою — маленьке, але вже зовсім не таке перелякане. Горобчик заспівав кілька веселих трелей, а їжачок поклав на траву декілька ягід із кошика, наче дарунок новим друзям.
Коли сонце почало ховатися за далекими лісами, родина кошенят поверталася додому по трохи ширшій стежці, яку зробили власноруч. Мурчик і Лапка йшли поруч, обговорювали пригоди й сміялися. Вони вже думали про те, як приємно мати друзів на лузі.
Вдома мама приготувала просту вечерю, а тато запалив світильник. Мурчик глянув у вікно: луг нічим не відрізнявся від ранкового — той самий теплий і лагідний, ніби він дякував за те, що друзі подбали один про одного. Мурчик заснув з думкою, що допомогти — це найтепліше відчуття, а Лапка тихо прошепотіла: «Обов’язково прийдемо ще.»
І в ту мить вечір на лузі набув особливого спокою: там були друзі, що знали дорогу додому, і ті, хто завжди підтримає, якщо раптом хтось загубиться серед високої трави.
